Я-один...Рахую зiрки...

Дякую всім, що завітали на відкриття, для мене це приємна подія.
Після відкриття виставки в мене почався відпочинок. Підготовка закінчилася, прийшла зима, і я вільний – мені не треба малювати, нічого робити, тільки хату топити, дрова колоти…
Я живу в селі. 1996 року кинув Полтаву, бо там живе багато людей. Купив собі хатинку у звичайному селі за 500 гривень – долівка, піч. Село моє називається Дем’янівка – його козак Дем’ян засував, а в нього були ще три наймані робітники. І от потихеньку село росло, росло… А коли я вже перебирався, там було 5 чи 6 корів і 15 хат. Зараз люди вимерли, корів нема, нічого нема – тільки я один остався і 15 хат у моєму розпорядженні. Кожного дня прокидаюся і обходжу – там шиферини не стало, там дошки пропали, там ще щось… Ну, така робота – життя є життя. Буває, яка машина приїде – палатку поставить, шашлики…
Я так собі думаю: живу в центрі всесвіту, чомусь не в Києві і не в Парижі, в мене своє коло. Зовсім недалечко скіфська розрита могила, далі давні городища, далі Опішня (а це річ серйозна, серйозніша, ніж я), далі Диканька з гоголівськими відьмами, з такою легендарною силою, а далі – Миргород, Решетилівка і Полтава. От коло й замкнулося – а я в центрі. Це така основа, на якій я працюю. Тобто основа є, є над чим працювати. Думаю, може й далі буду так працювати – спокійно… В мене майстерня 4х6, і щось кладеться, щось перерізається, щось пхається, а щось остається. І коли я сьогодні побачив сам себе, як ви мене оце побачили, то був здивований: не думав, що я такий гарний (сміється)…
А літом привозять у село жінок (уже потроху почали дачі купувати – так я їх батраками називаю, бо вони десь там далеко працюють), дітей, собак. Кинули і поїхали – все на моїй шиї... Так от, прибігає до мене сусідка з Москви, мовляв, гадюка серед двору, я дитину не можу пустити. Приходимо. Я взяв лопату (в мене завжди серед двору лопата стоїть, тому що онучку на літо привозять, то я її до природи привчаю, тобто щоб існував принцип природного виховання). Ну, давай шукати гадюку: там шукаю, сям… Під колодою знайшов. А я завжди з ножем ходжу – так голову їй і відрізав. Ну, такий закон. Цього року 13 штук забив – це життя, що поробиш. Я борюся за свій простір, а вони за свій. Село кинуте, все кинуте – і вони йдуть. В нас болото рядом – і коли розлив, то їм діватися нікуди, і вони до села. Тобто все непросто – але я борюся поки…
Ну, зараз інший час прийшов – тиша, спокій. Каву випити, цигарку закурити. Сокиру за пояс, фінку в халяву (тому що по-іншому не можна – там дошки крадуть, там шифер знімають) – і п’ю каву... Я один. Рахую зірки. Мільйон одна, мільйон третя…
…Рибу ловлю. Вудкою. Човна-плоскодонку в мене, вибачте, стирили. От за жовтень тринадцять штук на живця і спіймав. Це нормально, в принципі, як для художника (сміється). Це отак я означую своє коло, в якому живеш, крутишся. Ну, а в Полтаві мені нема чого робити…
І, звичайно, в мене двір без 2-3-метрових парканів, коли дитина, яка там живе, не бачить, як сходить і заходить сонце (це страшно подумати). В мене сонце видно... Ну, й до хати у дворі прибиті полотна – і я над ними працюю. Не в хаті, де вікна від землі, нижчі, ніж я. Оце поїхав, а вони лишилися прибиті – ще в роботі. І знімаються, коли вже праця закінчена. Може, й два роки бути, хто зна. А сам принцип роботи дає можливість без звички і за 500 метрів бачити, що лінія чи пляма десь не там поставлені. І ти приходиш – пляму переробив, куртку взяв і пішов далі…
От як деякі художники за день п'ятнадцять картин – я так не працюю. Мені спішити нема куди, мені треба орати, полоти, садити. Правда, в мене небагато – три сотки (я на цій площі справляюся, і воно під рукою все є). Мабуть, далі не буду, бо так можна до ранку розповідати – життя серйозне…
Дякую галереї й панні Аллі за запрошення, дякую всім присутнім.
І я радий, що приїхав сюди полтавцем.